Народження нового ОПК: як Україна стає центром оборонних інновацій Європи — погляд Aequo

Війна змінила український оборонно-промисловий комплекс радикальніше, ніж десятиріччя спроб реформаторів. Колись системно недофінансований і залежний від радянської спадщини, сьогодні він є одним із ключових драйверів трансформації європейської оборонної індустрії. Юристи Aequo не лише стежать за розвитком ОПК, а й від початку повномасштабного вторгнення активно долучилися до його трансформації.

1991−2014: недофінансований і розбалансований ОПК

Проблеми пострадянського оборонно-промислового комплексу (ОПК) України були добре відомі й очевидні суспільству. Навіть після переходу до ринкової економіки держава зберегла контроль над конструкторськими бюро, ключовими заводами й арсеналами, утримуючи в своїй орбіті 85−90% потужностей. Підприємства залишалися заручниками неефективного управління та хронічних проблем держсектору — політичного тиску, бюрократії, корупційних ризиків і загальної економічної слабкості, що позбавляла їх стабільних замовлень і інвестицій.

Попри три програми розвитку ОПК (2002, 2006, 2010) та низку супутніх ініціатив, запустити модернізацію уряд не зміг. Створення у 2010 році Укроборонпрому як «парасолькової» структури, що об'єднала понад 130 підприємств, мало посилити керованість і усунути дублювання функцій. Однак реформа не спрацювала: надмірна централізація знизила гнучкість, збереглася залежність від російських комплектуючих, як і непрозорі фінансові потоки. Держава фактично не залишала оборонним підприємствам ресурсів для розвитку: до 2016 року Укроборонпром та інші державні виробники були зобов’язані відраховувати до бюджету 75% свого чистого прибутку. Приватний сектор охоплював лише 10−15% ОПК і здебільшого брав участь у контрактах як субпідрядник.

У підсумку ситуація залишалася малосприятливою. Через відсутність інвестицій технології стрімко старішали — зокрема, зношеність обладнання Укроборонпрому сягала 60−80%. ОПК залишався залежним від російських комплектуючих та і ще більше від експорту: 65−75% продукції йшло за кордон. Міжнародні контракти були водночас і основним джерелом прибутків і каталізатором технологічного розвитку. Щоправда, частина конкурентних переваг України на зовнішньому ринку ґрунтувалася на компетенціях із модернізації радянських систем.

Ключові «точкові» інновації зосереджувалися переважно в авіа- та морському машинобудуванні, а також у сферах оптики та радіолокації. В Україні також розпочалася робота над власними безпілотними літальними апаратами — спершу у форматі експериментальних проєктів. Саме ці спроби пізніше стали технічною базою для повноцінного розвитку дронових систем після 2014 року.

2014−2022. Між вимушеною трансформацією та структурною інерцією

З початком російської агресії український ОПК опинився в умовах шокової перебудови. Потреби ЗСУ стрімко зросли, і зміни стосувалися не лише обсягів озброєння, а й принципово інших вимог до його якості. Фронту стали необхідні сучасні засоби зв’язку, оптико-електронні системи, розвідка в реальному часі, нові типи боєприпасів та цифрові рішення. Це був початок якісної трансформації, проте зрушення збіглися із глибокою кризою можливостей: 12 підприємств Укроборонпрому було втрачено в зоні АТО, а виробництво просіло через втрату доступу до комплектуючих з рф. В 2015 році внутрішнє виробництво покривало лише близько 30% потреб ЗСУ.

Реальна, а не декларативна реформа стала питанням виживання. Насамперед потрібно було оновити систему оборонних закупівель, щоб усунути неефективні та корупційно вразливі процеси. У 2015−2016 роках Міністерство оборони інтегрувало закупівлі в ProZorro та створило спецдепартамент, що дозволило централізувати процеси, поліпшити планування потреб і вперше відкрити приватному сектору доступ до держзамовлення. А Закон «Про оборонні закупівлі» у 2020 році замінив непрозору модель конкурентною, запровадив перехід на стандарти НАТО та створив інституційну основу для оперативних закупівель. Однак загалом державна політика залишалася неефективною. Не було реалізовано жодної повноцінної програми переозброєння чи розвитку ОПК, а інвестиції в модернізацію Укроборонпрому не перевищували $1 млн на рік.

Попри все, державні оборонні підприємства змогли реалізувати низку важливих технологічних проривів, які стали фундаментом успіхів після початку повномасштабної війни. Було створено протикорабельний комплекс «Нептун», який знищив крейсер «Москва» та зірвав російські наступальні плани на морі; розгорнуто серійне виробництво ПТРК «Стугна-П» — одного з найрезультативніших засобів боротьби з бронетехнікою рф; проведено модернізацію РСЗВ, оновлено низку радіолокаційних станцій, а бронетанкові та ремонтні заводи забезпечили відновлення техніки з резервів.

Але у багатьох сферах державні заводи не мали що запропонувати ЗСУ, і цей вакуум швидко заповнив приватний сектор. Після 2014 року саме приватні компанії стали драйверами інновацій, бо їх логіка була зовсім іншою: прототипи та перші серії з’являлися за тижні, а швидкий зворотний зв’язок із фронту дозволяв вдосконалювати продукт у реальному часі. За відсутності бюрократії вони могли швидко експериментувати з матеріалами та алгоритмами. Приватні виробники мали доступ до альтернативного фінансування — від волонтерів та донорів.

Саме приватний сектор створив перші сучасні українські БПЛА, тепловізори, засоби зв’язку та низку тактичних технологій. Волонтерські закупівлі сформували навколо цих розробок новий ринок, що переріс у повноцінний сектор оборонних інновацій. Вже у 2017 році частка приватних і державних виконавців у держзамовленні зрівнялась — 50/50, а через рік вже становила 60−70%. Це був безпрецедентний результат для системи, у якій приватний сектор роками залишався на периферії.

2022 — поточний час. Найдинамічніший military-tech гравець у світі

Повномасштабна війна з її новими масштабними запитами оголила критичну слабкість українського ОПК — власне виробництво покривало лише 10% потреб фронту — і запустила радикальну трансформацію сектору. Попит зріс у сотні разів, і найважливіше — перестав бути продовженням радянської логіки. Армії були потрібні принципово нові рішення: ударні й розвідувальні БПЛА, FPV-рої, далекобійні дрони, захищений зв’язок, системи управління боєм, РЕБ і робототехніка.

Саме в цей момент приватний сектор став визначальним драйвером розвитку: сотні компаній увійшли у ОПК, створивши те, що вже називають найдинамічнішим military-tech середовищем XXI століття. В Україні сформувалася змішана модель оборонного виробництва, у якій державний і приватний сектори працюють у конкурентній кооперації. Державні підприємства — попри втрату частини потужностей — знову стали фундаментом важкого озброєння та стратегічних напрямів з довгими виробничими циклами. А приватний сектор пережив безпрецедентний технологічний стрибок і став основним джерелом швидких інновацій.

Критична залежність від міжнародних постачань змусила державу у надкороткі строки гармонізувати стандарти із союзниками, вибудувати прозорі процедури координації постачань та інтегрувати своїх виробників у міжнародну систему планування й логістики. Було створено Агентство оборонних закупівель, а співпраця з Агенцією НАТО з підтримки та постачання та багатонаціональними коаліціями у сферах ППО, артилерії, дронів і ракетних спроможностей стала системною.

Паралельно держава запровадила регуляторні й податкові стимули для різкого нарощування виробництва — насамперед у секторі БПЛА та високотехнологічних рішень. Було скасовано ПДВ та мито на комплектуючі для БПЛА, спрощено допуск нових озброєнь до експлуатації, підвищено маржинальність держконтрактів. У результаті R&D і масштабування приватного military-tech сектору різко прискорилися. У 2025 році також був запущений спеціальний правовий режим Defence City, що має стимулювати експорт, інтеграцію інновацій та локалізацію виробництва, хоча поки що він лише розгортається, тож говорити про його ефективність зарано.

У результаті в Україні сформувалася одна з найдинамічніших оборонно-технологічних екосистем у Європі. Вона налічує близько 900 підприємств (орієнтовно 100 державних і 800 приватних) та майже 1000 інженерних і R&D-команд, що працюють над новими рішеннями — від дронів і РЕБ до оптики, софту й робототехніки. До сектору зайшли великі ІТ-компанії, промислові групи, R&D-кластери, а також повноцінні приватні КБ.

Урядовці оцінюють спроможність українського ОПК у 2025 році на рівні близько $35 млрд і допускають зростання до $60 млрд у 2026 році за сприятливих умов. Попри те, що Україна залишається найбільшим імпортером озброєнь у світі, вже понад 40% зброї на фронті вироблено в Україні, і президент заявив про намір підвищити цей показник до 50%.

Усе це природно підводить Україну до питання експорту як наступного етапу розвитку оборонної індустрії. Його переваги очевидні: додаткове фінансування оборони, завантаження виробничих потужностей (медіанне завантаження у 2024 році - 55%), зниження собівартості зброї. У листопаді мали розпочатися реальні кроки до «контрольованого експорту» — формату, який, за задумом уряду, дозволить зберігати пріоритет для потреб армії й водночас керувати всім комплексом ризиків. Наразі йдеться про експорт профіцитних систем — передусім БПЛА. Поточну експортну спроможність України експерти оцінюють у $1−2 млрд на рік із потенціалом зростання, і, за даними зброярів, до їх продукції вже проявили інтерес понад 100 компаній із 25 країн.

Military-tech як нова економічна ніша України в Європі

Український military-tech комплекс сформував унікальний набір конкурентних переваг: надшвидкі інноваційні цикли; постійне випробування рішень у бойових умовах; культуру фронтового R&D з прямою взаємодією розробників і військових; потужний приватний сектор, здатний оперативно масштабувати виробництво; збережену технологічну базу державних підприємств, що випускають високотехнологічні системи; а також унікальний кадровий потенціал.

У цій трагічній для нашого народу реальності є й інший вимір: Україна стала єдиною європейською державою, чиї технології формуються буквально щоденно і відповідають вимогам сучасної війни, до того ж вони поєднують високу результативність із доступністю, роблячи їх життєздатними у конфліктах високої інтенсивності.

Наша країна вже перетворилася на один із ключових хабів інновацій та інвестицій у новому європейському оборонно-технологічному кластері - центр тяжіння провідних військово-промислових компаній світу, які вже присутні в Україні в різних форматах, у тому числі через проєкти локалізації: від ремонтних хабів до майбутніх виробничих ліній. Їх приваблює доступ до сегментів, що розвиваються найшвидше: БПЛА, РЕБ, робототехніка, тактичні програмні рішення та модернізація важкого озброєння.

Стимульована безпрецедентною війною, Україна сформувала новий тип оборонної індустрії - здатної одночасно воювати, масштабувати виробництво й створювати інноваційні рішення. Український military-tech перестає бути лише відповіддю на війну. Він перетворюється на зростаючий економічний сегмент, інтегрований у європейську індустрію безпеки. І саме тут, на перетині інновацій, потреб фронту та глобального інтересу, Україна знаходить свою нову економічну нішу.